Літературна Харківщина
Сценарій мистецької вітальні
«Літературна Харківщина»
Сценарій мистецької вітальні
На проекційному екрані музичний відеоролік «Мій Харків»
( Учень виконує вірш Юрія Іванова «Слобожанський край»)
Чуже не візьмем - наше не замай!
Людськая пам'ять, як стежина, в'ється
Крізь любий серцю Слобожанський край.
Летять, мов блискавки, у бій полки козацькі,
Риплять вози засмаглих чумаків -
У диких землях стали вої хвацькі
На захист від навал степовиків.
До цих земель розпочалось тяжіння.
- Нащо ксьондзи, навіщо злий султан?
За них життя гіркіше від полину -
До слобожан, там наш козацький стан!
Йшли звідусіль - із заходу, із півдня -
І приставали до козацьких лав.
Позаду залишалися всі злидні,
Край Слобожанський радо всіх приймав.
Одружувались, землю обробляли,
Споруджували села і міста.
Над ними храми божі поставали -
Блискучо-білі, в золотих хрестах.
Неслись у безкрай дзвони колокольні
Й осягали вже не дикий край:
Тучні стада, комори, хлібом повні...
Чуже не візьмем - наше не замай!
Моя мала і рідна Батьківщино!
Не треба й неба, як земний є рай:
Блискучий перл в намисті України -
Чуже не візьмем - наше не замай!
Минає час, та спогади тривають:
І Харків, і Мерефа, і Зміїв
Своїх захисників не забувають
Із Слобожанських доблесних полків.
Обходив пішки, мчав в авто по трасах,
Блукав в човні у притоках Дінця...
Край Слобожанський! Велетень і красень!
Хай путь твоя не знатиме кінця!
Мандруйте в світі, в космосі мандруйте
Та тільки пам'ять серця збережіть!
У пам'яті в нащадків закарбуйте,
Нехай не пригасає ні на мить.
Риплять вози, у небі шлях чумацький,
Чуже не візьмем - наше не замай.
Міста-фортеці - в них полки козацькі
Охороняють Слобожанський край...
Ведучий.
Літературні традиції Харківщини своїм корінням сягають у сиву давнину. Мабуть, чарівна природа нашого краю разом з трагічними подіями, що тут відбувалися, надихнули невідомого автора на створення "Слова о полку Ігоревім". Адже похід князя Ігоря проходив саме нашими краями.
Мало, хто з кращих письменників Харківщини, є уродженцями нашого рідного краю. Більшість із них прожила тут менше десяти років, а дехто взагалі - лише півтора роки. Але саме на Харківській землі народжувалися їх головні твори, які згодом принесли їхнім авторам визнання та славу і в яких на віки залишилися риси Слобідського краю. Їхніми іменами названі вулиці нашого міста. Будинки, де вони колись мешкали, прикрашають пам'ятні таблички «Тут жив і творив...». Сподіватимемося, що незабаром з'явиться й решта.
(Учень читає вірш Олега Колесникова «Дума про кольори України»)
Я так люблю чарівну Україну,
Що в кожнім сні моїм на чужині.
Там згадую усю свою родину,
Ї знов додому хочеться мені,
Де вже блакить у небі до безкраю,
У лузі від кульбаби жовтина...
І кращого їй прапора не знаю,
Я бачу - на Вкраїні вже весна.
І ще люблю я в поле вийти в серпні.
Там - жнив під сонцем золота казна,
А угорі, як голову задерти,
Прозора і блакитна далина...
На прапорі в тризубі - бачу вила,
А навкруги - то небо і поля.
Щасти тобі, - моя навіки мила,
Моя найкраща на Землі земля!
Так восени позолотіли клени,
Що до нестями ваблять у ліси.
І тільки дуб стоїть один зелений
Серед блакитно-жовтої краси.
В землі своїй стоїть Атлант безсмертний,
Підперши всю блакитну далину...
Як українець, стримано упертий,
Зустріне так зимову сивину.
Як взимку вийду, сповнений любові,
То жалю не утримати вагу,
Бо бачу символом живої крові
Червоную калину на снігу.
Беру до рук дівочу вишиванку,
Цілую змалку милі кольори,
Й гадаю, як на Україну зранку
Господь не намилується згори.
Ведучий
Григорій Сковорода
Мандрував Харківщиною і подовгу жив і працював у Харкові Григорій Сковорода. Першою батьківщиною Григорія Сковороди було село Чернухи, тоді ще Київської губернії. До Харкова письменник приїхав у 1759 році, колі його запросили читати курс поетики в Харківському колегіумі. І саме тут, у Харкові, були написані його перші філософські роботи.
Але сам Харків відбився вже в художній частині творчості Григорія Сковороди - у його відомих «Харківських байках».
Учень і перший біограф Сковороди Михайло Говолінський писав: «Він любив Харків». Але це й так зрозуміло. Тому що навіть ставши мандрівником на двадцять вісім років, письменник неодноразово повертався до нашого міста. А у 1794 році приїхав на Харківщину востаннє. Тоді він оселився у селі Пан-Іванівка. Там його й було поховано. Зараз це село називається Сковородинівка.
Ведучий
Петро Гулак-Артемовський
Прославили наш край П.Гулак-Артемовський, відомий байкар, професор Харківського Університету. Видатний український письменник і науковець Петро Гулак-Артемовський народився на Черкащині, навчався в Києві і тільки після цього потрапив до Харкова. Тут він вступив до університету. Закінчивши навчання, залишився жити й працювати в цьому місті. І попри його величезний літературний спадок, у пам'яті харків'ян Петро Гулак-Артемовський назавжди залишився у першу чергу як провідний освітянин.
Спочатку він викладав в Інституті благородних дівиць, потім був інспектором цього закладу, після цього - професором Харківського університету, з 1838 року - деканом словесного факультету, а протягом 1841-1849 років - ректором Харківського університету.
Завдяки своїм численним байкам і баладам, Петро Гулак-Артемовський також зробив значний внесок у розвиток живої української літературної мови.
(Учень читає вірш Олега Колесникова «Дума про рідну мову»)
Чекаю, кохаю, працюю чи сплю -
Я рідній завдячую мові,
Бо сповнене серце любові й жалю,
А втім, трохи більше любові.
Коли колихає, як гілку, життя,
І ворог із долею в змові,
То як збережу віру я в майбуття? -
Я рідній завдячую мові.
Коли посміхається щиро життя
Хвилинкою ніжной любові,
То як передати свої почуття? -
Я рідній завдячую мові.
Cумую, римую, чи радощі п'ю -
Себе відчуваю у слові.
Ні за що не зраджу я мову свою,
Бо виріс в цій мові й любові.
Мій дід - росіянин, прапрадід - чумак,
То ж рідні обидві ці крові.
В околі своїм я завжди не приймак,
Бо кожній завдячую мові.
Немає до юності нам вороття,
Та можу звернутись до сина:
Всі мови шануй, бо у кожній - життя,
То й зватимуть тебе - Людина!
Мій синку, мій подих, моє майбуття,
Краплиночка рідної крові,
Що варто в житті, як нема вороття? -
Вcе те, що в любові і в мові.
Ведучий
Григорій Квітка-Основ'яненко
Прославили наш край Павло Грабовський, який навчався в Харкові; Марко Вовчок теж отримала освіту саме в Харківському пансіоні. Не можна не згадати і Григорія Квітку-Основ'яненка - зачинателя нової української прози.
Порівняно з усіма іншими письменниками, доля яких була тільки певним чином пов'язана із Харковом, Григорій Квітка-Основ'яненко має найтісніший зв'язок із Слобідською землею - він народився у селі Основа і все життя прожив у Харкові.
Григорій Квітка-Основ'яненко разом з Іваном Котляревським був засновником нової, живої літературної української мови, що, безумовно, залишило свій слід у його творах. Один з таких творів - п'єса «Сватання на Гончарівці», в якій змальовано місцину неподалік центру Харкова. Крім цього, він був активним громадським діячем. Завдяки його старанням у Харкові з'явився Інститут благородних дівиць, де згодом викладав Петро Гулак-Артемовський і де навчалася Марко Вовчок. На відміну від аналогічного Петербурзького інституту, сюди приймали дівчат абсолютно всіх соціальних верств.
З 1816 по 1821 роки Григорій Квітка-Основ'яненко був співредактором першого харківського журналу «Український вісник». Також він зробив великий внесок у розвиток театральної діяльності нашого краю, організувавши в Харкові перший постійний театр.
Ведучий
Олександр Введенський
Петербуржець Олександр Введенський провів у Харкові останні п'ять років свого життя. І саме тут, у своєму будинку по вулиці Раднаркомівській, 8, він написав свої головні твори «Елегія», «Потец», «Де. Коли», та єдину п'єсу «Ялинка у Іванових». А поштовхом для всього цього стало кохання.
У 1936 році Олександр Введенський приїхав до Харкова виступати, познайомився зі співробітницею місцевої спілки письменників Галиною Вікторовою, закохався в неї, вирішив зв'язати з нею своє життя і всиновив її маленького сина. А згодом у подружжя народилася спільна дитина - хлопчик Петро. Але, не зважаючи на всі сімейні радощі, у Харкові Введенському жилося не дуже добре, про що він пізніше писав: «Для того, щоб я міг жити, мені потрібно працювати. А для того, щоб працювати, мені потрібно жити. Зараз я, здається, не можу ні жити, ні працювати. Я маю сім'ю: дружину і двох дітей. І оскільки моїм єдиним заробітком є заробіток літературний, а його в 1938 році майже не було, то я був змушений усе продати. І зараз мені немає в чому вийти на вулицю. І сім'я моя, і я голодуємо». У 1941 році, перед тим, як до Харкова увійшли фашисти, родина Введенських спробувала евакуюватися з міста. Але вони, люди дуже інтелігентні, не змогли проштовхнутися крізь ошалілий натовп бажаючих поїхати і були змушені повернутися додому. І, на думку нашого експерта Андрія Краснящих, письменнику це згодом інкримінувалося - 27 вересня 1941 року його заарештували. Майже одразу після розставання з Харковом Олександр Введенський помер. Це сталося 19 грудня того ж року, коли його разом із іншими в'язнями везли етапом до Казані.
Ведучий
З Харковом пов'язані імена Володимира Сосюри (навчався і працював), Павла Тичини (працював у журналі "Червоний шлях"), Миколи Хвильового (навчався у Богодухівській гімназії, працював і похований в Харкові), О.Довженка (працював карикатуристом у газеті "Вісті ВУЦИК" під псевдонімом Сашко), Жили і працювали в Харкові А,Головко, О.Вишня, Олесь Гончар, Григорій та Григір Тютюнники.
( Учень читає вірш Юрія Іванова «Наша мова»)
Вшануймо мову українську,
Що стільки усього знесла,-
В усі часи була під тиском,
Але ж в усі часи жила.
Пісенний стрій її основи
В тяжкій неволі не змарнів,
В гарячим вогнищі любові
Палахкотів священний гнів.
Легка, усміхнена, весела,
Завжди гаразда на дотеп -
Корились їй міста і села,
Блакитне небо, жовтий степ.
Її в палаци не пускали,
Вона тинялась по хатах
І вогником незгасним сяла,
Щоб ми не схибили в віках.
Її винищували в генах:
До строку узяла земля
Спочатку Плужника Евгена,
А згодом Стуса Василя...
Часи минули сатанинські,
І істина взяла своє,-
Вшануймо ж мову українську -
Вона державною стає.
Ведучий
Микола Хвильовий
За місцем свого народження Микола Хвильовий також не харків'янин. У Харкові він опинився уже після Громадянської війни - у 1921 році.
«Микола Хвильовий, мабуть, найбільш яскрава і знакова фігура у розстріляному відродженні. По-перше тому, що він не дав себе розстріляти, а вбив себе сам. Це був вчинок, який знаменував собою кінець українського відродження», - переконаний Андрій Краснящих.
У Харкові Хвильовий був організатором багатьох літературних об'єднань, найвідоміші з яких ВАПЛІТЕ та ГАРТ. Саме в Харкові він почав публікуватися. І саме в Харкові сталася його трагічна загибель, яку літературознавці пізніше назвуть «античною». У день своєї смерті він влаштував справжнє свято, запросив у гості друзів, а сам вийшов до сусідньої кімнати і застрелився з рушниці.
Ведучий
Володимир Свідзинський
Народившись на Вінниччині, Володимир Свідзинський жив у Харкові з 1925 по 1941 роки. Тут він працював коректором, літературним редактором в щомісячному виданні «Червоний шлях», у газеті «Червона армія». У Харкові вийшла його друга поетична збірка «Вересень».
Що цікаво, всі письменники «розстріляного відродження» були партійними, а Свідзинський тримався осторонь. Він був дуже поетично тихою особистістю і дуже важливою для української літератури.
Його заарештували того ж дня, що й Олександра Введенського. І також в ув'язнені сталася його трагічна загибель. Перед тим, як до Харкова увійшли фашисти, колону в'язнів евакуювали на Схід. Але на той час німці практично оточили Харків. І щоб уникнути захоплення в полон, усю цю колону загнали до села Непокрите і заживо спалили.
Ведучий
Борис Чичибабін
Народившись у Кременчуці і провівши шкільні роки в Чугуєві, Борис Чичибабін приїхав до Харкова лише у 1940 році, коли вступив на історичний факультет Харківського університету. Після війни він продовжив навчання, але вже на філологічному факультеті. Та довчитися йому завадив арешт за антирадянську агітацію у віршах. Далі були п'ять років ув'язнення, після яких він знову повернувся до Харкова і оселився неподалік Держпрому. Зараз та вулиця названа на його честь.
Довчитися в університеті колишньому в'язню Чичибабіну не вдалося, тому, перепробувавши декілька професій, він став бухгалтером. Але письменництво не залишив. Тому в його творчому спадку залишилося чимало творів про улюблений Харків.
Ведучий
Павло Григорович Тичина
Багато славних імен пов'язано з Харковом, багато хто залишив тут по собі яскравий слід, складаючи неповторний літопис нашого міста. Один з таких людей - український поет Павло Григорович Тичина, ім'я якого викарбувано не тільки на великій меморіальній дошці, що її встановлено на відомому письменницькому будинку «Слово», а й в історії Харкова, в історії та культурі України. Тут зростав і мужнів його поетичний дар, за це місто боліли його душа й серце. Нині пам'ять про нього дбайливо зберігає його племінник, Юрій Євгенович Тичина (який мешкає в тій самій славнозвісній квартирі, що й Павло Григорович у його «харківський період»).
До тодішньої столиці України (як тепер заведено уточнювати - першої столиці) Павло Тичина переїхав 1923 року з Києва. Саме в Харкові вирувало тоді культурне життя, точилися найцікавіші події, тут було зібрано мистецький цвіт України. Але місто, до якого згодом так прикипіла душа поета, зустріло його не надто привітно. Так само як й інші його брати по перу, Павло Григорович поневірявся без свого житла абиде, тулився, як згадував Юрій Смолич, просто «в редакції газети «Вісті» за туалетною, в тісненькій комірчині, колишній ванній кімнаті». З меблів мав тільки стіл і табурет, а за ліжко йому була «купа нерозповсюджених газет, на неї накинуто солдатську ковдру...». Як не без сумного гумору згадував сам поет, «...сплю я тепер у редакції, переношу туди звечора своє лахміття, мощуся коло батареї під вікном і уявляю, що я в Криму». Але, не зважаючи на відсутність нормального житла, Павло навіть запрошує до себе брата Євгена: «Хочу, щоб ти побував у Харкові. Хати в мене нема, та якось перебудемо...»
Ведучий
1934 року, як столицю було перенесено до Києва, переїхав туди з родиною і Павло Григорович Тичина. Але його тісний зв'язок з Харковом не перервався, багато доленосних, інколи й драматичних подій пов'язувало його з містом і надалі.
Ще кулемет за містом десь татакав -
як нас вже Харків радо зустрічав.
Погнутий він, покручений стирчав...
Такими взяв би я слізьми заплакав!
Таким би криком закричав!
Але не час оплакувать руїни:
пора відплати, помсти настає.
Мій дух на доброту не розтає.
Запеклось кров'ю серце України -
запеклось і моє.
Востаннє Павло Тичина відвідав Харків 1955 року з сумного приводу: приїхав проводити в останню путь свого брата Євгена, на той час відомого в місті викладача. Після похорону брата, того ж дня, Павло Григорович, який тоді був Головою Верховної Ради, поїхав з Харкова. Як виявилося, назавжди.
Ведучий
Така наша версія літературного Харкова. Звичайно ж, багато талановитих письменників ми не назвали, але й ті, що присутні, доводять, що Харківщина є справжньою культурною столицею.
Історія літературної Харківщини багата на славні імена. І в наш час продовжується розвиток літератури, творчо працює спілка письменників, вписуючи нові імена до Харківського літературного Олімпу. Хто ж вони, наші сучасники, земляки, майбутні класики?
Ведучий
Сьогодні в Харкові працює обласне літературне об'єднання імені Павла Тичини. Харківську спілку письменників очолює письменник Іван Перепеляк. Харківщина представленав літературному житті України іменами Віктора Бойка, Ірини Мироненко, Анатолія Перерви, Віктора Лагоди, Наталі Матюх, Віктора Тимченка, Володимира Верховеня, Оксани Мардус, Ольги Тараненко, Степана Сапеляка, Миколи Побеляна...
(Учень читає вірш Степана Сапеляка «Мій Харкове»)
Медовим рястом пахне липа пізня,
Хмільне хитання пахне із Левад.
Цвіте пташина колискова пісня,
Немов вишневий материнський сад.
Цвітуть купальські срібні зорелюби
Їм сняться сни, як сни Сковороди...
А лісопарк світаннячко голубить,
Щоб прилетіли втіхи голуби.
А цвітень цвіт літніє парками,
Мов ніч прощань, мов ніч купайлова...
Любове, Ладонько, - мій Харкове,
Волошку музики віддай мені...
Віддай мені... Зіграй мені...